НевільнаЯ
Коли я розмірковую про несвободу, як про внутрішню конструкції людини, я уявляю її як картковий будиночок, який тримається на почутті провини, відповідальності, правилах і нормах (так званих інтроєктах). Працюючи з клієнтами, які приходять з темами стосунків, я питаю у них чи дозволяють вони собі йти? Не відповідати на телефонний дзвінок? Говорити «ні, я не хочу», «мені це не цікаво», «мені це не підходить», «зі мною так не можна».
Внутрішньо невільні люди часто дають дуже багато свободи іншому, в надії що інший дозволить їм теж робити те, що вони хочуть. Пошук схвалення і дозволу іншими чогось для себе позбавляє одночасно і відповідальності. Така розгубленість і недовіра до своїх бажань і потреб може формуватися в дитинстві, у дітей, чиї батьки або використовували гіперопіку та контроль, або були емоційно холодними та часто критикували.
Коли було присутньо багато заборон на прояв своїх почуттів (не можна голосно сміятися, не можна ввечері дуріти, не можна плакати в магазині, ні, ти не втомилася, поки не доїси суп зі столу не встанеш та інше). Такі послання вбудовуються в особистість дитини, дають їй установки, що те, що вона відчуває неправильно, що це їй здається, що все не так, як вона бачить, що їсти потрібно, бо їжа в тарілці ще не закінчилася, а почуття насичення в увагу можна не брати.
Від цього, виростаючи, у людини всередині багато заборон і недовіри до своїх відчуттів. Карта того, що їй можна, а що не можна насправді заплутана або втрачена. Опор на себе немає, є збудовані опори карткового будиночка іншими, «добрими людьми».
Коли такі клієнти приходять в терапію, вони зазвичай дуже розгублені. Вони можуть ловити кожне слово психолога, шукати ці опори в ньому. Вони можуть дуже багато розповідати про інших, важливих для них людей. Про те, як вони вкладають себе до останнього в ці стосунки, про те, як вони намагаються робити все можливе для іншого, про те, як допомагають іншим і справляються самі.
Ці люди не попросять допомоги, вони навіть не подумають, що мають право її попросити. І з часом у них почнуть з’являтися питання про себе, про свої бажання, потреби. Вони потроху будуть розбирати цей картковий будиночок, стикаючись зі своєю виною, відповідальністю, соромом, десь сумуючи, а десь відчуваючи злість, вони самі, спочатку з великим побоюванням і розгубленістю, будуть вибудовувати свої фігури всередині, може щось викидати (так, викинути там доведеться багато) і додаючи щось нове.
Вони можуть раптом згадати, що колись дуже любили малювати, поглянути на своє життя і виявити, що відносно непогано і стабільно заробляючи, живуть у своїй квартирі вже 2 роки, і весь цей час сплять на підлозі в спальнику, маючи тільки одну раковину у квартирі та навислі над ними гори будівельного сміття.
Виявити раптом, що вже дуже давно хочеться комфорту, що він дуже важливий, що ресурси його облаштувати є, а внутрішнього дозволу це зробити немає (оскільки інший, що мешкає поруч, всім задоволений, його все влаштовує, як батько, який говорить тобі це не треба, ти цього не хочеш). А всередині вже зароджується сумнів, і щось тепле, і внутрішні вантажники вже вивезли частину будматеріалів з твоєї душі.
